Тато, привіт!
Ти як? Я думаю, що в тебе все добре, як завжди. Уявляю, що ти зараз знаходишся у дуже світлому місці і мирному, на відміну від того, в якому ти перебував останні півроку.
Я почала працювати з психологом, і він порадив мені написати тобі листа.
До речі, ти останнім часом багато писав, вільний час проводив за книжками і записами у блокнот. Пам’ятаю, як гортала один із твоїх блокнотів і там були виписані цитати з різних книжок. Мені так подобався твій почерк.
Тато, хочу тобі сказати, що дуже сумую. Не вистачає твоїх міцних обіймів при зустрічі і доброго, хоча так часто втомленого, погляду.
Хочеться тобі так багато сказати.
Насамперед, хочу поділитися з тобою своїми почуттями, своїми переживаннями.
Після звістки про те, що ти загинув, мене переповнює біль, злість, відчай.
Мені зараз дуже боляче від втрати тебе. Боляче від думок про те, що я тебе більше ніколи не побачу, не обійму, не почую твій голос у слухавці. Знаєш, в телеграмі досі твій контакт у мене висить у закріплених, наче я чекаю на сповіщення про смс від тебе. Не хочу тебе загубити серед інших. Цей біль розриває мене зсередини на дрібні частини.
Боляче від того, що картина майбутнього, пов’язана з тобою, яку я малювала у своїй голові, перетворилася у чорний квадрат.
Так хотілось приїзджати до села, допомагати по господарству, знайомити Костика із сільським життям: збирати картоплю, колорадських жуків, зривати фрукти, овочі і з’їдати їх прямо на тому ж місці. Хотілося, щоб ти брав із собою Костика на роботу, показував йому сільськогосподарську техніку, як колись брав мене в дитинстві. І багато іншого хотілося та мріялося…
Але це все в одну мить провалилося у безодню, у безодню нездійсненних мрій.
Важко і боляче це усвідомлювати.
Боляче від думки про те, що в мене немає жодної речі, яку я б могла залишити на згадку про тебе. Бо не залишилося нашого будинку. Будинку, в який ви з мамою вкладали всю свою душу, сили. Одна лиш річ залишилася -керамічний гранат, памʼятаєш, це ти його подарував.
Тато, на перших хвилинах звістки про твою загибель, мене зсередини розривала злість. Хотілося все розтрощити навкруги. Мене переповнював гнів.
Злість на Бога, який забрав тебе. Тебе, який так багато робив для інших.
Злість на несправедливість світу, в якому ми живемо. Світу, в якому останнім часом так багато смертей і руїн.
Злість на тебе, що вирішив залишатися і допомагати іншим, наражаючи себе на небезпеку.
Знаєш тато, сьогодні завдяки роботі з психологом, я почала потроху гасити біль приємними спогадами пов’язаними з тобою. І їх виявилось не мало.
Наприклад, із недавніх: ялинка у будинку у Дмитрівці і іграшки із жерстяних банок, які ти власноруч робив (янголи, ініціали наших імен, навіть логотип нашої компанії Мобіхантер). Памʼятаю, як ти граблями по периметру ділянки проходився і перевіряв, чи не було непроханих гостей вночі, як прибирав на ділянці, вирівнював цвяхи молотком. Завжди був заклопотаний, не сидів на місці. Памʼятаю, як забирали тебе на квартиру в Гостомелі, і ти зразу ж засинав. Ті часи я згадую з теплом і посмішкою на обличчі.
Пес, який був поряд. Ти завжди тягнувся до тварин, чи то вони до тебе. Відчували твою доброту.
Згадую, як на мій день народження у 2019 році ми всі спали у халабуді і топили піч. Як я готувала для тебе і привозила їсти. До речі, у мене залишилося багато фото і відео з цього періоду, відчуваю що ти назавжди зі мною у цих фото і спогадах.
Згадую, як багато ти майстрував для нас своїми руками: кубики з дерева, парту для мене, стільці, які потім вижигали і я їх розфарбовувала. Голуби на верхівці будинку.
Пам’ятаю традицію після прибирання картоплі — ти завжди купляв якийсь смаколик, я вирізала етикетку і клала під скло. Там були ще різні календарики, листівки. Стіл був ще з твого дитинства.
А ще згадується маленькаподорож до Азовського моря після закінчення мною школи. І ми заїхали на історичний пам’яток культури — Кам’яні могили. Ти був дуже задоволений. Щасливий.
А як я приходила ввечері до тебе, коли ти дивився новини після роботи, лягала на коліна, і ти гладив мені спину. Я засинала, або робила вигляд, що сплю, а ти мене відносив на руках спати до моєї кімнати.
Згадалось, як була вдома, і потрібно було повертатися до Києва, але ж так сильно замело. Мені треба було встигнути на потяг. Дуже засмутилася. А ти моніторив, чи можна проїхати. Взяв із собою брата, лопати і сказав: “Їдемо”. Пробираючись через сніжний тунель, ви мене довезли, і я опинилась на місці вчасно. Це так було героїчно. Для мене ти — герой…
Десь на 2-3 день після твоєї загибелі ми з Костиком дивилися фото в чаті з тобою і натрапили на відео, яке ти надсилав ще у 2020 році з робочої поїздки у Святогірськ. Я пам’ятаю, що тоді його не додивилася, бо мені тоді не дуже сподобалась пісня на початку. А виявилося, що у тому відео є ти, і це відео раптом стало таким доречним,ніби послання від тебе, і та пісня у відео також стала такою доречною у той момент. Знаєш, тато, тобі присвятили фільм-пам’ять, який назвали “ Верный монастырю”. В одній назві все сказано.
Жалкую, тато, що ми з тобою так і не стрибнули з парашутом. Так багато разів проїжджали повз те місце у Мар’янці…
Жалкую, що не їздила з тобою на козацьку виставу до Запорізької фортеці.
Що не питала в тебе, що цікавого тобі вдалося дізнатися про родинне дерево, яке ти почав відтворювати.
Жалкую…
Останнім часом думала, що все більше святкових днів для нас пов’язані із сумом: 29 серпня — день нашого з чоловіком весілля, а зараз це День пам’яті захисників України, 13 січня – Святий Щедрий вечір — день загибелі тата.
А зараз подумалось, що не варто сумувати в день твоєї загибелі. Навпаки, будемо співати щедрівки і згадувати тебе з радістю, згадувати пов’язані із тобою гарні події і посміхатися, я буду продовжувати розповідати Костику, що одна із зірочок, що засвітилася у нічному небі, то є ти. Який піднявся в небо, щоб оберігати нас.
Планую ввести традицію. Ти завжди передавав на Різдво ягнятка. Постараюся знайти форму для випікання і буду випікати в пам’ять про тебе. А ще Коля запропонував готувати м’ясо нутрії або кролика в цей день. І обов’язково в цей день будемо купувати халву, яку ти так любив.
Тато, останнім часом часто згадую твої слова: «Якщо є можливість, її треба використовувати».
За це вдячна вам із мамою, бо пам’ятаю моменти, коли ви відпускали мене у різні подорожі, і жага використати можливість, дати мені максимум була сильніша за страх перед невідомим.
Вдячна тобі, тато за таку твою позицію. Вдячна тобі за життя.
Аж не віриться, тато, що 13 січня минув вже рік, як тебе з нами немає…
Але ти назавжди у моїй пам’яті та спогадах. Назавжди у моєму серці. Люблю тебе, тато.
До зустрічі.
Твоя любляча донька.