Маленький храм у затишному селі, яким немає ліку на моїй Батьківщині. Його внутрішнє оздоблення – з безліччю дрібниць, невидимих для ока, з білизною чистих вишитих рушників, які дбайливо обіймають стародавні лики, з букетами польових квітів, зібраних разом з ранковою росою, – вся повноводна річка його життя безпосередньо залежить від старанності певного церковного контингенту – відомих «білих хустинок».Їхні «хвороби» відомі кожному: за штани представницю прекрасної статі вони насварять так, що від страху вона ще довго гикатиме, нігті у неї додивляться на предмет наявності манікюру, як строгі шкільні вчительки часів залізної завіси і, якщо він є, не проминуть назвати його ніжно і лагідно – “антихристовими кігтями”. Будь-якого батюшку вони навчать жити (не одна попадя плакала тишком-нишком від їхньої «турботи» про те, щоб діти парафіяльні були слухняними, пироги — пишними, а свічники — натертими до дзеркального блиску). Загалом, будь-якій людині, яка переступила поріг храму, з другої хвилини стає ясно, хто тут господар. Тобто господиня.
Баба Катя не з юності у Церкві. Вона, звичайно, була хрещена в дитинстві прабабусею, але комсомольська молодість вивітрила з її пам’яті слова молитов. Вона добре пам’ятала зі свого дитинства лише одне: тепло серпневого ранку освітлюється бурштиновим світлом медових крапель, яким прабабуся щедро присмачувала коржі з маком — традиційне блюдо свята. Його назва Катерина ніяк не могла згадати, утім добре розуміючи, що мак тут ні до чого. Руки потім обов’язково будуть липкими: біля меду не можна не забруднитись, але прабабуся за це не лаятиме. Вона дбайливо вмиє Катрусеньку, пригладить неслухняні вихори і на ранок її сукня буде чиста і випрасувана.
Пізніше, вже студенткою приїжджаючи до прабаби, Катя перед порогом витиратиме надто яскраву помаду долонею, щоб не засмутити стару дорогу людину, а як гостинець вручить незмінні цукерки «Сніжок» — єдині, які визнавала бабуся. Але до церкви, недалеко від будинку, вже не піде… Коли прабабуся перейде межу тимчасового життя — відспівування здасться онучці-комсомолці зовсім не обов’язковим.
Катя вийшла заміж, як і всі, з великого кохання, але зберегти його не зуміла і, розплескавши всю до денця, виховувала сина одна. Коли той виріс — нечасто тішив її своїми візитами. Вийшовши на пенсію, вона перебралася ближче до землі, зробивши крок назад до будинку, де пройшло її дитинство. Тут відривний календар, що незмінно висів на кухні, як і раніше, відраховував дні за днями. Катерина спокійно поставилася до того, що «ось і старість вдалині маячить, і багато про що забути пора» — ці рядки улюбленої Вероніки Тушнової все частіше приходили їй на думку.
Чим довше вона жила, тим глибше розуміла, що багато в чому винна сама: чоловікові не дарувала елементарної турботи та уваги, сина не навчила простих речей, намагаючись вкласти йому більше теоретичних наук. Щоправда, залишалася ще одна душа, яка потребувала її допомоги, і баба Катя впоралася з цим відмінно — звернулася до церкви, щоб батюшка відспівав її прабабусю. Нарешті, вперше за багато років, вона побачила її вночі уві сні — ще міцну й бадьору, і себе маленьку й щасливу. Поруч, на столі, забуті ласощі — коржі з маком і мед у блюдечку із золотою облямівкою.
Поступово приходячи до віри, зрозуміла баба Катя, що спочатку треба роздавати борги, а потім дари приносити. Вона рідко бачилася зі своєю онучкою, але якщо вже випадала така можливість, то огортала її любов’ю та розумінням, маленькими кроками вела до храму, сподіваючись, що буде кому помолитися за неї, бабу Катю, коли стежка життя піде за обрій. Ну, а коли онуки не було поруч, баба Катя лаяла неквапливу матушку, підправляла фальшивий клірос, утримувала батюшку в страху та строгості. Все це вона робила зі щирою християнською любов’ю, від якої бідолашні підопічні іноді не знали, в який бік тікати.
Здавалося, нікому не під силу було змінити цей звичний перебіг речей, але сталося непередбачене. Засинаючи ввечері, люди не знали, що прокинуться в іншій реальності. Північний вітер, змітаючи на своєму шляху людські долі, паралізує холодом усе довкола. Чийсь улюблений плюшевий ведмедик залишиться дивитися з вікна в порожньому будинку, а чийсь будинок взагалі перестане існувати. Замість нього — купа попелу зі спогадів та горя. Баба Катя боялася, що ненависть, що обрушилася з усіх боків, здобуде ґрунт і в її душі.
До церкви увірвалися в середині Літургії Передосвячених Дарів, у саме серце її, коли Сили Небесні невидимо співслужать тим, хто відклав всяке земне піклування. На чолі натовпу – молодий чоловік, який називає себе священником. З ним «церковний» народ, основна маса якого не чула про Символ віри навіть приблизно. Увірвалися тієї миті, коли входить Цар Слави і «приноситься Жертва таємна». Храм завмер…
Баба Катя не «сьогоднішня». Вона зрозуміла, чого слід очікувати ще того дня, коли повідомили про початок війни. Вона не сумнівалася – юний «священник» не побоїться простягнути свою руку, відбираючи церковні ключі у пастирів, які годяться йому в діди. У тих, хто поклав на будівництво цих стін не лише сили, здоров’я, юні роки, а й усі свої сподівання.
Сотні разів баба Катя репетирувала промову, яку обрушить на главу людини, яка роздирає Ризу Христову, як хижий вовк беззахисне ягня. Збиралася цитувати святих отців, які стверджують, що гріхи єресі та розколу змиваються лише мученицькою кров’ю. Але зрозуміла, що не подужає. Що очі наберуться зрадницькою вологою, дихання почастішає і люди, що прелазящие инуде» не стануть її слухати. Таки скористаються «чорним днем» за словом Спасителя: «….це ваша година тепер, і влада темряви». (Лк.22:53)
Коли натовп із шумом перемістився з притвору всередину храму, баба Катя зробила різкий крок назустріч і твердо вимовила: «Василю, якби ти був священником, ти знав би, що зараз іде служба і переривати її не можна». Загарбники зупинилися й несподівано, замовкли. “Ти твориш справи сатани” – продовжила вона. Хоробрий молоденький «батюшка» збентежено дивився на стареньку і не знаходив, що відповісти. По рядах пролунав шепіт. Баба Катя набрала більше повітря в легені і проказала: «Ти, як ракова пухлина на тілі Церкви, розпустив метастази по всьому нашому районі!». І заплакала, розтираючи гіркі сльози кулачком.
Доброї прабабусі, на жаль, не було поруч, щоб погладити по голові маленьку дівчинку, але я вірю — апостол, який сказав «жінка в Церкві та мовчить», буде адвокатом баби Каті, коли прийде її час відповідати за кожне сказане слово…
Сьогодні відібраний храм також нагадує дитину, що плаче, яка втратила маму. Він з надією вдивляється в навколишню дійсність. Ті, хто повісив свої замки на чужі двері, ніколи не зможуть наповнити його ні людьми, ні молитвою. А Церква — вона не у дошках, а в ребрах. Рідні, улюблені, що залишилися без стін, батюшка з матушкою та дітьми прийдуть додому до баби Каті. Стануть навколішки і разом з нею молитимуться, довіряючи Промислу Божому більше, аніж суду людському. Проходячи повз храм баба Катя не побоїться увійти в огорожу, підійти близько-близько, торкнутися жорсткої стіни, притулитися до неї щокою.
Вона згадає слова прабаби, що біля кожного зганьбленого храму стоїть ангел, що зберігає Престол і стоятиме так до Другого Пришестя Царя Слави. Баба Катя вірить, що одного разу обійме ту, яка вимолила її для Церкви під цим самими склепіннями, де з-під купола на них дивиться Христос, який обіцяє вічне життя. Без хвороби, без смутку, без зітхання.