Переживати війну

«ВІРЮ, ЩО КОЖЕН БУДЕ ВТІШЕНИЙ»

Любов Сьомак, перекладач і редактор, дружина священника та мама чотирьох дітей, поділилася досвідом проживання війни. Історія Люби — особиста, але разом із тим схожа на історію кожного з нас. Бо всі ми зараз проживаємо війну. Незалежно від того, чи виїхали в іншу країну, чи залишилися в Україні, всі ми переосмислюємо своє життя й робимо власні вибори: проклинати чи молитися, нарікати на долю чи дякувати Богу.

– Згадай своє 24 лютого, яким воно було?

– Я прокинулася від гуркоту ракет і все зрозуміла. Я була розгублена. Знала, що скоро встануть діти й подивляться на мене. І мені потрібно буде якось пояснити їм, що сталося зі світом. Я молилася, щоб Господь дав мені сил не з’їхати з глузду. Сашко, старший, прокинувся першим, і також усе зрозумів; потім прокинулися інші… Мені було страшно, але я намагалася залишатися адекватною, щоб не передати своїх почуттів дітям.

Спершу ми нікуди не поїхали. Ми не зібрались, бо не вірили до останнього, що буде війна. Я знала, що почнеться паніка, багато людей їхатиме, будуть затори, блокпости. Здавалося, що вдома безпечніше. Що рідні стіни допоможуть.

Розпочався Великий піст. Щодня ми ходили на службу до нашого найближчого храму — в Коцюбинському. Чоловік також служив там, бо не було змоги виїхати в Київ. Під час служби я відчувала спокій — навіть коли над церквою гуркотіли гелікоптери. Скінчити життя в храмі було якось не страшно.

– Але потім ви поїхали?

– Так, через два тижні. Я хотіла, щоб діти були в безпеці. Чоловік спочатку їхати не хотів, не хотів полишати парафію, хоч і не мав змоги до неї доїхати. Але щодня хтось виїжджав. Наше містечко пустіло. Я просила Бога, щоб він скерував нашу сім’ю через отця Святослава. Для мене сім’я — це корабель, а чоловік — капітан. Вірю, що Господь дає йому цей особливий дар керівництва. Я вірила, що отець прийме найкраще рішення для нашої родини. Одного вечора зникло світло й газ. Це зараз відключення — звична річ. А тоді ми не знали, надовго це чи ні. Вдома було темно й холодно. Тож ми зібрали найнеобхідніші речі, взяли наших котиків, їжачка — і вирушили до Болгарії, де вже були наші друзі.

– Чи було якесь почуття провини, і як вдалося з ним впоратись?

– Так, почуття провини було. Але я вірила в те, що Бог піклується не тільки про мене, але й про кожну людину. І про тих, хто поїхав, і про тих, хто залишився. Я довіряла Богові в тому, що Він подбає про кожного з нас найкращим чином. Звичайно, хотілося всіх врятувати. Тоді я згадувала сповнені доброї іронії слова отця Миколая Могильного: «Хто ж іще, як не ми, буде правити світом? Бог же не впорається!» — й мені відразу легшало, бо я розуміла: насправді світ у люблячих Божих руках.

– Які ще були думки, відчуття?

– У якийсь момент я відчула, що мені допомагає певний досвід боротьби з тривогою, якої в мене завжди було багато. За роки я навчилася з нею справлятися, і коли загроза стала реальною — я змогла спертися на свій досвід і вірити, що з Божою допомогою впораюсь.

Ще я позбулась хибних уявлень про себе. Раніше завжди думала, що коли настануть тяжкі часи, я буду поводитись героїчно. Але навіть просто перебуваючи у своїй квартирі під звуками обстрілів, я могла тільки молитись й плакати. І це був момент розчарування в собі — але і зустрічі з собою, справжньою. Це було для мене корисно.

– А що відбувалося з твоєю вірою?

– Вона зміцніла, бо я багато разів бачила підтвердження того, як Господь піклується про нас. Коли до квартири одного священника влучила ракета, а ніхто не постраждав. Коли моя подруга змогла виїхати з окупованого селища. Коли, тільки приїхавши в Болгарію, в центрі для біженців ми познайомились зі священником, який відразу взяв нас під свою опіку. Отець Святослав зараз служить разом з ним у місцевому храмі. І коли Господь допомагає в таких складних обставинах, то тим паче, я вірю, що Він як люблячий Отець, підтримає нас завжди. Якщо ми будемо довіряти Йому, запрошувати Його у своє життя.

– Яке в тебе ставлення до ворогів?

– Якщо почитати Біблію та святих отців, то можна побачити, що всі ми більшою чи меншою мірою схильні до зла. Його масштаби можуть бути різні, але за своєю суттю — це одне й те саме зло. Мені здається, що людині самостійно, без допомоги Бога, дуже важко втриматися від зла. Але я вірю, що суть, ядро в кожної людини добре. Хоча й складно уявити, що ті, хто творив безчинства в Бучі, Ірпені, Маріуполі та інших містах у глибині душі хороші. І навіть, якщо вони покаються і Бог їх пробачить, це не відмінить того зла, яке вони вчинили. Будівлі можна відновити — але людей не воскресити… Та мене рятує думка, що Бог дбає про кожного. І про тих, хто постраждав невинно, Він також подбає. І що вони отримають радість набагато більшу від тих страждань, через які їм довелося пройти. Вірю, що любов Бога неосяжна. І що всі будуть втішені. Це те, за що я можу триматися.

Я не відчуваю ненависті, але війна мене навчила тому, що не у всьому потрібно шукати щось хороше. Раніше це було моєю проблемою.

– Чому шукати хороше — це проблема?

– У мене було, як у тому анекдоті: «Що таке позитивна психологія? Це коли ти їси лимон і кажеш, що тобі не кисло — і так усе життя». Я була схильна до того, щоб притягувати за вуха хороше там, де його немає. А коли настала війна, зрозуміла, що як не намагайся — нічого доброго в ній не знайдеш. Звичайно, можна відзначити якісь позитивні речі: народ згуртувався, ми проходимо становлення як нація. Але якою ціною… Особисто для себе можна знайти благо, пройти якісь власні уроки. Але глобально війна — це зло. Мені було важливо це визнати.

– Що є речі, в яких немає нічого хорошого?

– Так, що є речі, які потрібно засуджувати, а не шукати в них плюси. Визнати, що лимон не солодкий, а кислий.

– Я недавно читала схожу думку про аб’юз. Що іноді потрібно назвати речі своїми іменами, а не виправдовувати аб’юзера.

– Саме так. А жертви схильні всіх виправдовувати. Бо тоді вони нібито контролюють ситуацію: я жертва, але ж я його розумію… І від цього стає трішечки легше. Але коли виходиш за рамки такого погляду, це звільняє. Тоді ти дійсно перестаєш бути жертвою. Ти розумієш, де добро, де зло, як з тобою можна поводитися, а як ні. І ти більше не будеш виправдовувати зло.

– Чи змінилися стосунки у вашій сім’ї?

– Всі ми пройшли через певні кризові моменти. Добре, що по черзі, а не одночасно! Але коли ти бачиш, що це тенденція, що зараз усе загострилося, що багато сімей розпадається, то можеш подивитися на ситуацію зі сторони. Мій шестирічний Васько говорить: «Зараз я на вас наплачу!». І от, коли ти на всіх накричав чи наплакав — можна вибачитись, покаятися й маленькими кроками, кожного дня, йти до виходу з кризи.

– Загострилися ті моменти, що раніше були непомітними?

– Так, війна все проявила. Винесла на поверхню те, що було на глибині. Це часто боляче, але й дає можливості для росту.

– Чи вдалося в Болгарії зберегли відчуття дому?

– Думаю, що так. Коли ми тільки переїхали, я перш за все зварила борщ. Я часто готую улюблені страви — це мій спосіб виявити любов. А чоловік читає дітям книжки перед сном. Це їхній спільний ритуал.

На день святого Миколая діти, як завжди було раніше, отримали книги та солодощі. Під час різдвяного посту до нас ночами прилітала чарівна чайка (вдома до нас зазвичай приходили лісові звірятка, але ж тепер ми біля моря!) й залишала для дітей листи із завданнями та дрібні подаруночки. На Різдво ми купили маленьку ялинку та прикрасили її іграшками. Це наші традиції, що залишилися незмінними, коли навкруги все змінилося. Для дітей це важливо, та й для мене теж.

– Розкажи про церкву, про духовне життя в Болгарії?

– Деякі речі були для мене незвичними. Служба, хоч і схожа на нашу, але відрізняється через розбіжності в уставі. Також відрізняються відносини між священником і парафіянами. Тут ніхто не буде радитися зі священником з побутових питань: чи купувати машину? з ким одружитися? І т.п. І священник також не буде втручатись у твоє життя, навіть із найкращих міркувань.

– Я відчуваю це, як більше свободи й більше особистої відповідальності.

– Так, свободи дійсно більше. Спочатку це розслаблює. Можна пропустити службу, менше молитися, порушити піст, і ніхто нічого тобі не скаже. Але ти сама отримаєш наслідки свого вибору. Коли страсті почнуть брати в полон, а на серці стане тяжко. І тоді розумієш, що без Бога нікуди. Що ти сама несеш відповідальність за своє духовне життя і робиш щось не для того, щоб комусь догодити, а з любові до Бога, з потреби бути з Ним.

Але хоч тут і більше свободи, я сумую за улюбленими храмами. За звичною естетикою, за іконами, біля яких молилася, за парафіянами. Там було проведено багато чудових хвилин. Там було добре навіть під час війни.

– Минув майже рік. Що ти можеш сказати, дивлячись на пройдений шлях? 

– До війни мені здавалося, що наш світ непорушний і що так буде завжди. Що війни в наші часи бути не може. З початком повномасштабної війни я усвідомила, що наше життя — крихке і ненадійне. Як метелик, як травинка. І ми на цій травинці можемо народити дітей, побудувати дім, зробити кар’єру… А потім хтось її зірве — і все. Але крихкість життя не відміняє наших планів і мрій. На нашу травинку світить Сонце Божої любові, у променях цього Сонця ми можемо жити… Жити, незважаючи на крихкість.

Також мене підтримує віра у вічне життя. Я розумію, що є реальність, яка непідвладна війні. Це — любов до Бога та до близьких людей. І вона вічна. Ніщо на неї не вплине. Навіть, якщо рідна людина помирає, любов нікуди не зникає, вона продовжується. Любов — це та опора, яка завжди залишається незмінною.