Три історії, щоб не забути про Бога

Учора святкувала День Народження моя подруга Оля. Їй виповнилося 67 років. Проте одразу і не скажеш, що ця граційна жінка сягнула такого поважного віку. Ользі можна дати максимум 55. І думаю, запорука її краси — не лише струнка фігура чи охайний макіяж.

Красу Ольги легко можна побачити в її очах. В Ольги молода душа, тому її погляд — завжди теплий, трохи грайливий, щирий. Подруга зберегла жвавість душі, розуму та тіла. Маленька дитина, що живе у Олі в душі, досі вміє дивуватись та радіти життю, людям навколо.

Я люблю брати приклад з неї, і завжди дивуюся, якою красивою можна бути, якщо берегти світло власного сердця. Та вірити в Бога.

Так, думаю, саме непохитна віра у Того, Хто більший, ніж вона сама, дозволяє Олі жити без страху в серці. Жити так, немов вона знаходиться у турботливих руках Того, про Кого знає: Він неодмінно потурбується про неї. І тут мова не про безвідповідальність, а про вміння довіритись Господу усім серцем. Знаю, Олі недешево коштувало таке вміння, її життя не було простим. Проте вік мудрості Ольга зустрічає з легкою душою.

Захоплююся її вмінням не перейматися тоді, коли не треба, та зберігати внутрішній спокій. Ольга завжди знає, що на все воля Божа.

— Знаєш, який я маю секрет? — якось розповіла Оля після важливої співбесіди (її тоді взяли працювати на класну посаду). — Коли я йду туди, де страшно, я завжди тримаю кулак легенько стиснутим. Уявляю, що тримаю Бога за руку, і Він супроводжує мене. Це дозволяє пам’ятати, що у будь-якій ситуації Господь поруч. І що я будь-де та будь-коли можу звернутися за Його допомогою.

Милуюся своєю Ольгою та мрію навчитися бути такою ж відданою Богу, так добре пам’ятати про Його постійну присутність, як це вміє вона.

***

Стискаю пальці на краєчку ікони, тримаю її міцно (ні — сама тримаюся за неї). Це моя улюблена — «Остробрамська». Коли побачила цей образ Богородиці у рідному храмі, він запав мені в душу: з першого погляду,

подиву, подиху. Трошки згодом я побачила таку ікону в улюбленій крамничці та одразу ж купила її, звісно.

Тоді ще був мир.

Безтурботні дні змінювалися безтурботними вечорами; літо було ароматним, тихим та яскраво-сонячним, а коли вечоріло й сутеніло, ми збиралися з подругами на балконі, аби попити чаю та потеревеніти про те, як минув день. Поруч ріс розлапистий клен, чиє щедре та пишне листя заглядало просто нам у квартиру.

Вечори того мирного літа розкидували по глибокому синьому небу золоті цяточки-зорі, теплі вітри приносили з Оболонської набережної аромат води, миру, червневих трав; з вулиці у хату також долітала музика, голоси сусідів, сміх молоді; життя вирувало.

В ті щасливі дні я заради затишку щовечора вмикала солеву лампу, яку віддала мені улюблена подруга. Поруч з лампою, в узголів’ї ліжка, стояла «Остробрамська» — образ Богородиці, що завжди асоціювався у мене з літнім затишним вечором. І зорі, «розкидані» по іконі, були схожі на ті, що червень розсипав по небу передостаннього літа перед війною.

… Потім — пам’ятаю вибух, уламки ракети над нашим будинком, сам будинок хитається, мов гумовий, і ми просто посеред ночі, похапцем схопивши перші-ліпші речі, вибігаємо з кімнат у коридор. Що ти схопиш із собою, коли між вибухами — дві секунди? Клітинку з хом’яком та ікону. Це була та сама «Остробрамська».

До світанку ми так і просиділи в коридорі, я з переляку не могла розтиснути пальці. Однією рукою тримала клітку з тваринкою. Іншою — вчепилася в «Остробрамську».

Богородиця була з нами в ту ніч, в коридорі. Так і сиділи: ми з подругою, з нами жива істотка у клітинці, а в руках — улюблена ікона, яка з’явилася в мене в найспокійніші миті життя, аби заспокоїти в страшні.

***

Декілька років тому я вперше потрапила до Іонинського монастиря. Звідти привезла батькам у подарунок ікону преподобного Іони Київського.

Вони у мене люди не воцерковлені, але мають належне благоговіння перед речами, що пов’язані з Господом, із Церквою.

Перед цим в їх домівці була лише одна ікона, привезена з Ватикану (колись тато та мама їздили в Італію на екскурсію). Тепер з’явилася ще одна. Мама, пам’ятаю, ще спитала, що означають ікони та навіщо вони придумані. «Це віконечко благодаті для вас», — сказала я тоді. — «Я буду в Києві, а ви будете тут, в Маріуполі. Але ми матимемо спільне благословіння преподобного Іони Київського». Невоцерковлена мама без зайвих пояснень одразу усе зрозуміла. Вона повісила ікону на зручне місце у коридорі, при вході до квартири.

А через пару років, у квітні двадцять другого, я дізналася, що мої батьки живі та здорові — попри те, що навколо нашого будинку точилися страшні бої, усі сусідні будинки спалені чи розбомблені, а безпосередньо у нашу п’ятиповерхівку різні снаряди влучили 16 разів.

Внаслідок війни було знищене наше місто, наш мікрорайон, знайомий нам світ. Мої батьки, за логікою, не мали вижити. Те, що вони залишилися майже неушкоджені (а усі міни лягали біля нашої квартири, проте ані разу не залетіли безпосередньо у приміщення) — це диво.

— Мамо! — спитала я, коли з Маріуполем відновився зв’язок. — Де ви були? Де переховувалися?

— Ми сиділи в коридорі…
Найстрашніші бої батьки пережили під іконою преподобного Іони. ***

Коли лячно — ми тримаємо Бога за руку, ми стискаємо в пальцях ікони. І здійснюються рядки з найулюбленішого мого Псалма, 22-го: «Навіть коли я піду долиною тіней смерті, то не боятимусь зла, адже Ти зі мною; Твій жезл і Твій посох – вони заспокоюють мене».

Та подекуди темрява настільки затьмарює очі та розум, що й зовсім збиваєшся зі шляху: чи то в бік страху, чи то в бік відчаю та зневіри. Що робити тоді?..

Мені подобається епізод з повісті Юлії Вознесенської «Мої посмертні пригоди». Там дівчина-героїня після смерті потрапила зовсім не до раю. Але Господь залишив для неї шанс вийти на світло.

Душа мала йти сірою пустелею, зовсім не маючи надії, що та пустеля колись скінчиться. Вона втратила будь-яку пам’ять про існування Бога. Та подекуди дивний птах приносив їй хлібчик, і завдяки цьому душа мала змогу згадати, що таке радість, тепло та світло. Завдяки цьому хлібчику душа мала надію на те, що вона крокує пустелею недарма, що попереду на неї чекає щось справді важливе.

А потім виявилося, що хлібчиком були просфорки тих, хто на землі молився за цю загиблу дівчину.

Кажуть, кожному з нас доведеться (чи вже зараз доводиться) крокувати пустелею зневіри, навіть у теперішньому житті: коли період першої благодаті минає, буденні справи відривають від регулярної молитви, а складні часи віднімають сили, фізичні та психічні. Я читала у мудрих отців православ’я, що в такі періоди обов’язково треба триматися за своє звичайне молитовне правило, хоча б і невелике. Продовжувати, за можливості, відвідувати богослужіння.

Я знайшла і власний рецепт: пам’ятати про можливість взяти Бога за руку, вчепитись у Його допомогу, як в рятувальний круг. І пам’ятати про дива, які Він дарував.

Кажуть, періоди маловір’я, часи без яскравого відчуття благодаті треба просто смиренно перетерпіти. В такі періоди пам’ять про дива, про маму, про Олю, про преподобного Іону, про ікону Божої Матері «Остробрамська» стають для мене життєдайним хлібом.

Боже, тільки дозволь мені пам’ятати. Боже, тільки дозволь мені знову захотіти до Тебе, якщо я колись раптом перестану хотіти. Господи, тільки нагадай вчасно, що Твоя рука — завжди поруч.

І ми з Олею та мамою стиснемо її у своїх долонях.

Ірина Дорошенко